Мої два кесаревих: Зайчик-Степашка і Ведмідь-буркотун: хто наступний?

14


Коли я була маленькою,
я думала, що дітей «кладе» у
мамин животик бог. Я дуже
боялася, що мені раптом не
покладе…

Мені було 16 років, коли мама сказала мені, що у мене негативний резус-фактор крові, і тому я повинна дуже серйозно поставитися до свого майбутнього: не робити абортів і чоловіка знайти по можливості з таким же резусом. Перший наказ виконати було не складно, а ось з другим — не вийшло, мабуть мінус до плюса сильно притягує.

І ось вона, довгоочікувана вагітність. Я була так схвильована, розбурхана, що навіть не встигла зрозуміти, відчути, насолодитися очікуванням дива… Викидень на 12-му тижні, і я в шоці. Мені було тоді 26 і здавалося, що життя нічого не варте, раз я не можу народити дітей.

Другу вагітність я зустріла дуже обережно, з острахом, мені весь час здавалося, що у мене болить живіт, я в страху чекала 12-ий тиждень, і коли вона пройшла, я все не могла повірити, що доходжу до терміну. Я нікуди не ходила, прагнула більше лежати, всього боялася. В 32 тижні я потрапила в пологовий будинок з виділеннями, але все обійшлося. Перший раз я зітхнула спокійно і відчула себе щасливою, коли на 37 тижні на УЗД мені сказали, що у мене хлопчик (я хотіла саме сина), здоровенький, гарненький, вже готовий! Радість моя тривала два тижні, зате які це були тижня! Я шила, в’язала, варила дитячу кімнату і в 39 тижнів з’явилася в пологовий будинок.

Але все виявилося не так просто: плацента була вже перезрілої, кровотік в пуповині знижений, серце дитини давало збої, а моя матка ніби відмовлялася віддавати мені мою дитину! Ніякі викликають не допомагали, шийка і не думала розкриватися, аналізи погіршувалися. Мені запропонували кесарів. Але я відмовилася. Я ревіла в палаті і думала, що це ненормально, я хотіла народити сама, адже я здорова жінка, займалася спортом, я так готувалася до пологів, читала книжки, робила вправи, вчилася правильно дихати — і раптом усе дарма? Дні йшли, на операцію я не погоджувалася. На черговому обході лікар мені сказала, що чекати більше не можна, у дитини кисневе голодування, що вони можуть проколоти міхур і викликати перейми, але плацента може задавити дитину під час пологів. І я раптом прозріла: моєму синочку погано, хіба я маю право на експерименти і прощу я собі, якщо з ним щось трапиться під час пологів???

Операцію зробили на терміні 40 тижнів 14 грудня 1996 року, в 8-30. Перше, що я запитала, опритомнівши: «Як дитина?» Хлопчик, 3500, 51 см, все в порядку, 7/8 балів. Я заспокоїлася. Всі. Всі. Я — мама. У мене син, Стьопа, Стьопочка, Степан, синку, яким я марила стільки років… Коли прокинулася знову, це був кошмар. Нестерпний біль, пересохлі губи, гул в голові, нікого поруч — так пройшли добу. Другу добу нічим не відрізнялися від перших, до того ж весь живіт вкрилося пухирями — алергія на лейкопластир. Я проклинала все на світі, абсолютно щиро думала, що якщо до вагітності мені хоч на хвилинку можна було б побути в такому стані, я ні за що не зважилася б мати дітей. І тільки на третій день я захотіла потримати сина на руках. Уявляєте?

Роки йшли, мій синочок ріс чудесним здоровим хлопчиком, я знову почала працювати, все було чудово. Коли Стьопі виповнилося 4 роки, він став просити братика. Я пояснювала йому, що це неможливо, що мені більше не можна народжувати. При спогаді про пологовому будинку мене кидало в дрож. До того ж я читала, що для жінки з негативним резусом (якщо у чоловіка він — позитивний) велика ймовірність другої дитини не виносити. Так сталося з моєю свекрухою — мій чоловік єдиний син. Свекруха розповідала мені, як перервалася її друга вагітність на п’ятому місяці. Я не хотіла, щоб подібне повторилося зі мною.

Один випадок змінив усе. Якось я зайшла в кімнату сина побажати йому спокійної ночі. Я здивувалася — поряд з ним у ліжку лежали дві великі ляльки. Коли я спробувала прибрати їх, він зі сльозами (!) попросив: «Не забирай! Це мої братик і сестричка».

Ту ніч я не спала… і зважилася: будь що буде! Але тепер це буде не так! Тепер я була старше, досвідченіше і впевненіше в собі. Перше, що я вирішила: будемо робити дівчинку, адже чоловік ще в перший раз мріяв про доньку. Якось прочитала видалась мені дуже переконливою теорію про те, що для зачаття хлопчика сперма повинна бути свіжою і сперматозоїди швидкими — значить, зачаття має відбутися безпосередньо в день любові. А для дівчинки потрібні сперматозоїди повільні, тобто займатися любов’ю треба дня за два до овуляції, і потім — ні-ні. Так як цикл у мене постійний, то розрахувати все було не складно, і…

Через три тижні після дня «Х» я поверталася на автобусі з відрядження і раптом відчула легку нудоту… Ну точно… тиждень затримки… серце забилося. І тут прийшло SMS-повідомлення від чоловіка: «Як справи?» Я відповіла: «Скоро буду, щось мене нудить», і через кілька секунд побачила на екрані телефону «ВІТАЮ!» Почалося.

Ця вагітність була зовсім іншою. Я нічого не боялася, я ніби літала на крилах, я раділа кожному дню. Я продовжувала працювати, хоча як раз в той час роботи було по 14 годин на добу. Я читала лекції в університеті, працювала в оргкомітеті міжнародної конференції, писала і говорила англійською, готувала науковий доповідь, ходила в музеї, на концерти, я була впевнена, що все це подобається моїй доньці нітрохи не менше, ніж мені. Я в міру дозволяла собі працювати за комп’ютером, є улюблений шоколад, пити сухе вино, танцювати і плавати. Загалом, я не відмовилася від одного улюбленого заняття — тільки машину не водила. На п’ятому місяці ми втрьох вирушили в подорож на машині в Санкт-Петербург — місто, яке я дуже люблю (самі ми живемо в самому облаштованому місті Росії 2002 року Чебоксарах). Їхали обережно, три дні по 7-8 годин на день, заїжджали в дуже красиві міста — Суздаль і Твер. У Петербурзі провели тиждень, з ранку до вечора гуляли по божественним паркам Пушкіна, Павловська, Петродворця. Там, у Петербурзі, на 18-му тижні я вперше відчула ворушіння моєї малятка.

Звичайно, як старанна мама, на 10-му тижні я встала на облік в жіночу консультацію при пологовому будинку. Я здавала всі аналізи, для мене це не було важкою працею, як описують багато вагітні жінки, мені пощастило — клініка через дорогу від мого будинку. Крім того, у нас працює система запису по часу: прийшов-здав-пішов. Чому раніше не додумалися до цього? Як взагалі медичні установи можуть допускати, щоб вагітні жінки стояли кілька годин у чергах? В першу вагітність я пропускала здачу аналізів тільки з-за цього. В жіночій консультації на прийомі у нас система така. Спочатку приймає акушерка: робить всілякі виміри, опитування, заповнює табличку, вклеює аналізи, віддає картку, і відправляє до лікаря. Перед тим, як зайти до лікаря, я переглядала аналізи, цифри, і приходила до висновку, що все в порядку. Заходячи в кабінет лікаря, я не ставила питання типу «Як моя вагітність?», я говорила «Мої справи йдуть добре. Що-небудь додати в лист призначень?» Лікар завжди прислухалася до моєї думки. Кожне призначення лікаря ретельно продумана, обговорювалося з чоловіком, мамою (вона у мене фармацевт), знайомими лікарями (одна голова добре, а багато — краще) і тільки потім виконувалося. Наприклад, перший раз УЗД я зробила на 23 тижні замість 12-ї. Ну не вірю я, що на ранніх термінах УЗД ніяк не впливає на дитини і вагітність. У мене ось на УЗД матка завжди в тонусі, це ж факт. Звичайно, якщо є показання, то нікуди не дінешся — треба робити. Але я була впевнена, що все в порядку. Тільки дуже хотілося переконатися, що там дівчинка. «Швидше за все, дівчинка» — сказала мені УЗИстка, а я лежала така щаслива… Потім я робила УЗД на 32-му тижні на ступінь зрілості плаценти. Картина повторювалася — плацента вже постаріла. Але зате за ті шість років, що минули після попередньої моєї вагітності, з’явився «Актовигин»: 5 раз прокапали — і немає хвилювань. Третій раз я робила УЗД на 38-му тижні, перед операцією. Звичайно, кожен місяць я здавала кров на антитіла — але вони так і не з’явилися.

Але і ця вагітність не обійшлася без випробувань. Було вже шість місяців, коли на моїх очах Стьопа зламав руку. Був складний перелом, операція тривала 2 години, хірурги говорили, що, можливо, рука не буде розгинатися і не всі пальці будуть працювати. У лікарні, біля ліжка сина, я не могла тримати себе в руках і плакала постійно. Вперше я забула про свою малятку і молилася лише за сина, я навіть подумки була готова до того, що вагітність може перерватися через моїх переживань. Але тут моя мала ніби відчула, що без її допомоги нам не обійтися, і вела себе тихо-тихо. Вдень я не відчувала її, але щовечора, лягаючи спати, я відчувала її ворушіння, вона ніби говорила мені: «Про мене не турбуйся, зі мною все в порядку, подбай про мого брата». Дивуючись тому, яка ж вона у нас молодець, я теж вирішила бути молодцем, і все пішло на лад — через два з половиною місяці рука Стьопи розігнулася, пальці ворушилися, а мій животик став зовсім великим.

Я почала готуватися до операції. Перше — правильно харчувалася, особливо ретельно стежила за меню: щоб не набрати зайву вагу і отримати все те, що потрібно мені і дитині, продовжувала пити хороші вітаміни, багато гуляла (хоча була морозна зима) — мінімум годину ходьби на повітрі. Друге — я звернулася до мого знайомого, який на момент моєї першої операції був ще студентом медфаку, а тепер працював анестезіологом у Республіканському Перинатальному Центрі, він дав мені потрібні рекомендації, я домовилася, що наркоз буде давати мені він так, щоб я прокинулася відразу після операції і потім не відчувала наслідків наркозу. Третє — я знайшла в аптеках дорогий хороший антибіотик, який мені вводили після операції раз на день внутрішньовенно (замість чотирьох уколів на добу), гіпоалергенний лейкопластир, лінекс і лактобактерин для себе і малятка — на противагу антибіотика.

Операцію зробили на терміні 39 тижнів 16 січня 2003 року в 10-40, перше, що я запитала, опритомнівши: «Як дитина?» Дівчинка, 3200, 51 см, все в порядку, 8/9 балів. Ну ось, збулося. Донька, Лідочко… Під блаженний захоплення своєї душі я вже приготувалася знову піти в сплячку, але не відчула такого бажання — і зрозуміла, мій анестезіолог мене не обдурив. Мене перевезли в палату реанімації, переклали на ліжко з зручним поручнем — тримаючись за нього можна було перевертатися з боку на бік, а потім і вставати, поставили крапельницю, взяли аналізи, а чуйна медсестра Наташа сказала, що буде весь час поруч. Через півгодини після операції я розмовляла по мобільному телефону з чоловіком, а ще через півгодини мені принесли мою дочку — таку красуню, курносенькую блакитнооку блондинку. Я приклала її до грудей і заплакала від щастя.

На третій день мене перевели в звичайну палату, я вже цілком нормально ходила, мою дочуню переселили до мене, і я побачила, яка вона активна — лежачи на животі практично вже повзала. Недаремно так часто активно пиналась. Дитячий лікар на першому обході промовила: «А ось і наша дівчинка-дзига. Вам вже в садок пора, не те, що на виписку». Я теж поправлялася швидко. Молока було багато, один день мого терпіння, і моя дівчинка навчилася його їсти. Шви зняли на 7-й день, виписали — на 8-й. «Приходьте за третім, — в один голос говорили всі лікарі, — все б так операції переносили і таких діток народжували». Знали б вони про мій перший раз. Але на те він і перший… На виписці Степу йшов мені назустріч попереду тата з величезним букетом. Побачивши, як дитяча медсестра несе дитину, нетерпляче сказав: «Дайте мені на сестричку подивитися». Подивився і важливо звернувся до мене: «Що ж, мамо, хороша сестричка, тепер братика давай». А я розсміялася: «Може, я спочатку додому ненадовго з’їжджу?»

Зараз Лидочке 8 місяців, Стьопі скоро 7 років. Щоранку перед школою він біжить до сестрички, тріпає її пухкеньку щічку і каже: «Добрий ранок, ведмідь-буркотун». Лидочек кокетливо посміхається йому у відповідь, а я дивлюся на них і думаю, хіба можна було не народити таке диво?

У висновку хочеться сказати всім, хто не може зважитися на другу — нічого не бійтеся, вирішуйтеся! Другий раз обов’язково все буде краще. Ніякі проблеми ніколи не переважать ту чашу щастя, яке увійде у ваш будинок разом з другою дитиною.

Дашук, [email protected]

Особистий досвід